ВелоІран. Ровером на вулкан, або з Тегерану до Демавенду. Частина 1

        Напевне не особливо люблю писати, як можна побачити з блогу або стану моєї дисертації, але карантин вносить корективи у все, навіть у лінь. Якось раптово з'явилося бажання пописати, тим більше, що з подорожами зараз скрутно у людей і найближчим часом ніякий безвіз нам не світить - відправитись у віртуальну подорож теж непоганий варіант. Діло було давно - восени 2017 року, але сама подорож до Ірану - найяскравіша з усіх моїх мандрівок. Мандрувати ми вирішили з Олесем велосипедами в стилі автономного мінімалізму, або простіше кажучи бомж-стайл). В нас були: намет, спальники, два шматки термоізолу замість каріматів, бо так менш об'ємно і легше в літаку, запас порційних каш з сушеними овочами власного виробництва на місяць часу, запасні деталі до вело, інструменти, пічка Бонда і мультипаливний пальник Optimus Polaris, який ми вимантили у Банку Спорядження від ПроПоходи. Про весь цей джентльменський набір я колись допишу окрему статтю, а наразі поїхали мандрувати...

              Чесно кажучи, до поїздки в Іран, я особливо не готувався, навіть в Карпатах серйозно на велосипеді не катав, тому було трохи і цікаво і стрьомно, як організм відреагує на десятки, а то і сотню-півтори кілометрів в день з незвички і тисячу метрів набору висоти. Але людина настільки адаптивна тварина, що звикає до будь чого за кілька днів, головне - мати мотивацію. 

         До самого Тегерана ми прибули з аеропорту день перед тим, а зранку вирішили стартувати в сторону Демавенда. Надворі стояла спека, але ми вділись за всіма законами шаріату: футболки на довгий рукав, штани, під штанами велошорти з памперсом, в мене шкарпетки під босоніжки ... так, так, я належу до адептів цієї секти. Тільки яскраві кольори нашого одягу і шоломів виділяли нас у тегеранських корках від "людей в чорному" - послідовників імама Хусейна на мопедах. Взагалі-то тегеранські пробки то сущий жах: постійні перестроювання з ряду в ряд, різкі зупинки перед тобою, щоб когось висадити/підібрати, ігнорування пішохідних переходів і всюдисущі мопеди з цілими сім'ями на борту, але до всього можна звикнути. Пів дня - і ти уже впорядкована частина тотального хаосу. 

Релігія і ракети - річ нерозлучна)

           Те, що ми вчинили правильно - одівши на себе мало не все, що у нас було, підтвердив наступний випадок. Ми проїздили коло їхнього меджлісу(парламенту), як завжди багато фотографували і тут до нас підійшов поліцейський.

- Доброго дня. Що ви тут робите?
- Ми туристи. Їдемо на Демавенд.
- Ви знаєте, що меджліс не можна фотографувати?
- Так ми і не фографували (чисте соупадєніє, ми все фоткаєм)
- Покажіть вашу галерею.

        Фотографій меджлісу дійсно не виявилось, але він не зміг прийняти доленосне рішення відпустити нас і повів до свого начальника, а той до свого.... а той до наступного... і ще раз. Останній, велике цабе напевно, пробував з нами поговорити а тоді взявся переписувати наші імена з паспорта... кириличні... справа на ліво))). Я витримав десь хвилину: 

- Тут латинкою те саме пише

- А, дійсно...

        Мій паспорт він ще переписав, на Олесевому йому стало нудно і він нас уже нарешті відпустив. Ми виїхали з міського хаосу в гори. Уявіть собі: спека, ти одітий, на тобі двоє штанів грубо кажучи, бо без велошортів далеко не заїдеш, а без штанів нас, як мінімум, каменують, ми гадали. З нас тече і ми пихтимо під гору. Під естакадою на нас чекало тимчасове спасіння в тіні. І тут сталося те, на що ніхто не очікував: повз нас проїхав велосипедист на шосері у цілком собі спортивних шортах. Уявіть собі наше здивування. Після того ми зрозуміли, що в цій країні ще не все втрачено, а надалі Олесь умудрявся заїжджати у велошортах на мусульманські релігійні святи біля мечетей і вижити, але про це далі. Після затяжного підйому, який вивів нас на перевал у 1700 м і почався спуск. Досвід велопокатух в мене був невеликий, тому на спуску я одразу відчув, заради чого варто катати в гори велосипедом - заради спуску на швидкості 50-60-70 км/год з гірського перевалу, наввипередки з вітром і машинами, коли  відчувається якась миттєва свобода. Заради цього можна потрудитися і попотіти на підйомах. 

   

      Ми рухалися далі різноманітними містечками-передмістями Тегерана хорошими іранськими дорогами. Гори і тунелі вони ріжуть не гірше турків - все таки нафта і 17-та економіка світу. Гори навколо ставали все вищими, краєвиди - усе неймовірнішими, люди - як завжди привітні. Взагалі неодноразово на дорозі люди зупинялися і вважали дати нам щось: їжу, воду, фрукти. В іранців є хороша традиція зупинятись на обід біля дороги, розстеляти скатертину і сідати обідати. Нас кілька разів так запрошували на чай. А дорогою до Демавенду один чоловік просто перегородив нам дорогу із фразою: "You are my guests". Ми чемно відмовились цього разу, але пообіцяли заїхати до нього коли вертатимемося назад страшні і немиті)(що потім успішно зробили)). Один водій фури зупинився нам на схилі і зробив чаю в машині, сильно вибачаючись, що не може зробити нічого більше для нас.

          Ми продовжували підніматися. Підйом ставав усе стрімкішим і ми мало не починали медитувати, повільно прокручуючи педалі. Коли ми набрали 2000 м висоти почало темніти і ми вирішили шукати місце для ночівлі. Ми були уже в горах і рівних ділянок крім дороги було небагато, але при в'їзді в маленьке гірське село Абалі ми натрапили на кар'єр, де було багацько рівного місця. Ставилися ми вже затемна, ніхто нас не бачив і просто зваривши їсти ми споглядали на вогні села попереду. Рай для інтроверта: тиша, гори, гаряча їжа і ... салат із селери. Дорогою ми натрапили на вантажівку яка продавала черешкову селеру за смішні гроші і купили добрячий оберемок. Місця в рюкзаках у нас уже не було, тому селера їхала зверху під гумкою. І знаєте шо? Та селера витримала і спеку і холод, і сонце з вітром. Ми повільно з'їдали її тиждень, а їй хоч би що. Я тоді вперше зацінив селеру)))) Не дивуйтесь, надалі може бути багато про їжу - ми добрячі гастротуристи) Вирубало нас дуже швидко після такого дня, а наступного нас чекав підйом на перевал висотою майже в 2700 м, але ми не зовсім уявляли собі, що це таке.

           Зранку операція стандартна у нас: прокинулися, приготували їжу і доооовго збираємося. Швидко в нас якось не виходить). А потім почався затяжний підйом довжиною в пів дня. Ми бачили на карті тунель, але не знали як то буде виглядати. Коли ми під'їхали до входу то зрозуміли, що перетнути його буде не просто: рух доволі активний, тунель надто вузький. Поки ми відпочивали та інтенсивно мислили над проблемою, проблема вирішилась сама. В усякому разі для мене. До нас під'їхала вантажівка і воді почав щось інтенсивно пояснювати на фарсі. Ми тупо не в'їжджали, чого він хоче, тому йому довелось вийти з машини і показати. Він обійшов машину ззаду і жестом показав - "тримайся за кузов і вйо через тунель". Спочатку в мене округлились очі, потім стало страшно, а потім я задумався. Олесь одразу сказав - ні. А я вирішив - пішло воно все, треба спробувати. Я хапаюсь за кузов, вантажівка заводиться і ми рушаємо. Тунель, повно вихлопних газів, рука починає втомлюватись і боліти, дорога нерівна, але раптом водій переключає передачу...потім ще раз і ще. Я несуся тримаючись за вантажівку з незрозумілою швидкістю, водію там напевне весело) він ж мене прокатав. Одразу як  тунель закінчується як відпускаю кузов і намагаюсь втримати кермо. Благополучно. І на тому спасибі. За деякий час докручує педалі Олесь і ми вперше в житті виїздимо на 2700. Кругом краса, попереду конус вулкана і шалений спуск вниз до Полура - селища і напевне головної альпіністської Мекки Ірану.

Тунель

На спуску в Полур

Демавенд 5611 м.

          Спуск на 500 м був настільки стрімкий, що нас навіть зупинила поліція і попросила їхати повільніше). В Полур ми спустились дуже швидко, але то було ще не все. В Полурі знаходиться альпіністська федерація, яку нам потрібно було знайти і купити перміт на підйом. Перміт недешевий - близько 50 євро в місцевих грошах. Коли ми знайшли федерацію, то виявилось, що туристів восени не дуже і чекають: брама зачинена, надворі нікого, сусіди нічого не знають. Тому ми вирішили робити те, що завжди варто робити  в таких незрозумілих ситуаціях - їсти). І о диво - поки ми їли, до нас вийшов працівник і запросив всередину). Перміти ми купили, але попереду чекав ще один підйом на 2600 м. Було уже далеко за полудень і ми й близько не уявляли де опинимось. Проте крутити так крутити. Знаєте, коли навколо відкриваються краєвиди, які ти раніше ніколи не бачив, а очі отримують неземний кайф, втома і кілометри кудись діваються... ти просто переходиш в якийсь медитативний стан і просто живеш поза втомою.

          Ну і багато фоткаєш, як без того. Ну просто не можна було не фоткати. Дорогою нас ще раз напоїв чаєм один добрий, мовчазний чоловік, який зупинився пообідати. Ми пригостили його тим що в нас було. Ближче вечора, здолавши ще один перевал в 2600 м, ми все ж дісталися першого базового табору на 2200 і початку підйому на Демавенд. Погода наразі була пречудова, а ми мали вирішити, що далі робити з нашими велосипедами. На 5000 м. ми б їх точно не витягнули, але ще трошки їх потягати ми змогли б) Але про це вже в наступній частині...

     Продовження колись буде)...